Möchten Sie zur deutschen Seite wechseln?JaNeina
Close
News
Public Services|Ukraine|Ukrainian

Україна: Підсумки Революції Гідності. Як змінилася країна і народ.

Kyiv, 31.08.2016

Стаття Інни Волосевич, керівника відділу соціальних та політичних досліджень GfK Ukraine.

Вступ

Станом на 2014 рік в окупованих частинах Донецької та Луганської областей та Криму проживало близько 6,5 млн людей (приблизно 14% населення України[2]). За два роки після початку воєнного конфлікту в Україні зареєструвалось 1 788 527 внутрішньо переміщених осіб[3]. Загалом 22%[4] українців, що проживають на території, контрольованій урядом, вказали, що трагічні події на Сході України та в Криму безпосередньо торкнулися їх.

An article in English

Після початку воєнного конфлікту розпочалась економічна криза: в 2014 році індекс інфляції склав 124,9, а у 2015 – 143,3[5]. Скорочення бюджетних видатків та підвищення тарифів на енергію та комунальні послуги до рівня покриття витрат насамперед вплинули на рівень життя найбільш вразливих груп населення, залежних від соціальної допомоги (зокрема, пенсіонерів). Як наслідок, економити на продуктах харчування в січні-березні 2016 року були змушені 19% українців (на противагу 10% в середньому за 12 місяців 2013 року), а 32% мало достатньо коштів на харчування, але були змушені економити на придбанні одягу та інших базових потребах (на противагу 25% у 2013 році)[6]. Рівень безробіття серед економічно активного населення зріс від 7,3% у 2013 році до 10,3% в першому кварталі 2016 року[7].

Основним завданням цієї статті є встановити, чи призвели війна та економічна криза 2014-2016 до зниження патріотичного ентузіазму людей, що виник після Революції гідності в лютому 2014 року? Ширшим питанням є: які зміни в портреті українського суспільства відбулися через два роки після Революції гідності та початку війни?

Порівняльний аналіз даних досліджень показує, що після березня 2014 року відбувся ряд соціальних змін. Далі в статті розкриваються основні зміни в поглядах населення на інституції, громадську активність та напрями розвитку країни[8].

Зростання національної єдності та відповідальності

Український соціолог Ірина Бекешкіна порівняла дані щорічного моніторингу 2013-2015 рр. Інституту соціології Української академії наук[9] та виокремила такі позитивні зміни в колективному портреті українців: у 2013 році пишались тим, що є українцями, 47% на противагу 67% у 2015 році; у 2013 році 16% українців відчували відповідальність за ситуацію в країні на противагу 30% у 2015 році; у 2013 році відчували себе відповідальними за ситуацію у місці проживання 26%, тоді як у 2015 році – 41%.

Лише 14% українців мали оптимістичний погляд та 32% мали надію на краще майбутнє України у 2013 році, тоді як у 2015 році ця кількість зросла відповідно до 23% та 44%[10].

У березні 2016 року 58% українців вважали, що членство в ЄС було б добрим для України, а 28% не погоджувались (для порівняння, у 2013 році відповідні показники становили 48% та 43%[4]. Ці показники залишались стабільними у 2014-2016 рр. Таким чином, для українців європейська інтеграція є не ситуативним нестабільним вибором, а постійною цінністю.

Зростання громадської активності

У жовтні 2015 року 41% українців повідомили про зростання готовності до пожертвувань впродовж останніх двох років (на противагу 12%, які повідомили про зниження готовності), 33% українців повідомили про зростання готовності захищати свої права, свободу та гідність (на противагу 8% тих, чия готовність знизилась), 22% повідомили про зростання готовності займатись волонтерською діяльністю у справах місцевої громади (на противагу 12%), 18% повідомили про зростання готовності стати членом організації громадянського суспільства (на противагу 12%)[11].

Благодійні внески у 2012 році зробило 23% українців, порівняно із 41%, що зробили це у 2014 році та 47% у 2015. Таке зростання особливо значне з огляду на збідніння населення, описане у вступі до статті. В той же час зростання частки волонтерів в останні 5 років не було настільки значним: впродовж року, що передував опитуванню в 2012 році, волонтерською діяльністю займалось 10%, а у 2015 – 13%[12].

Однак, коли замість питання про “волонтерство” (що є досить новим терміном для України, часто пов’язаним в свідомості людей в основному із підтримкою армії), ми запитали: “Чи використовували Ви вільний час для допомоги іншим або для соціально важливої діяльності?”, 54% міських жителів підтвердили, що робили це в 2011 році, в порівнянні з 69% у 2014 році[13]. Згідно з обома згаданими опитуваннями, частка волонтерів/тих, хто використовують вільний час для допомоги іншим або для соціально важливої діяльності, є найвищою серед молоді віком до 30 років.

На жаль, громадська діяльність українців переважно обмежується пожертвуванням коштів на допомогу армії та вразливих груп. Зокрема, 65% тих, хто жертвував кошти та/або займались волонтерством, робили це для української армії, тоді як інші займались переважно допомогою вразливим групам населення[12]. Участь у громадській активності як інструмент громадської взаємодії із органами влади у 2016 році знизилась: 20% міських жителів взяли участь принаймні в одному виді діяльності (зазначених на Графіці 1) у 2013 році порівняно із 14% у 2016 році[14]. Проте існує величезний потенціал для зростання участі громадян в даних видах діяльності. Зацікавленість всіма видами діяльності у переліку Графіку 1 значно зросла – загалом від 26% населення, що були зацікавлені у принаймні одному виді діяльності, у 2013 році до 48% у 2015 році. Більше того, частка тих, хто хотів би знати більше про принаймні один із інструментів взаємодії із органами влади, зросла від 26% у 2013 році до 31% у 2016 році.

Графік 1. Участь та зацікавленість громадською діяльністю як інструментом громадської взаємодії із органами влади

Джерело: Дослідження суспільної думки з метою оцінки змін поінформованості громадян про громадські організації та їхню діяльність було проведене GfK Ukraine для UNITER project / Pact Inc. в квітні 2013 року та квітні 2016 року, вибірка репрезентує населення міст (понад 100 тис.) та становить N=1200 у 2013 та N=794 у 2016 році (загальна вибірка у 2016 була національно репрезентативною та складала 2000, вибірка з 794 була виокремлена для порівняння із даними за 2013 рік).

Зростання довіри

Довіра до співгромадян зросла від 45% у 2013 році до 52% у 2015 році. Що стосується соціальних інститутів, найбільший рівень довіри мають волонтери (59% у 2015), церква (50%), армія (22% у 2013 проти 41% у 2015) та громадські організації (18% у 2013 та 34% у 2015)[10]. “Волонтерів” додали до переліку соціальних інститутів лише у 2015 році з огляду на масштабну участь людей у допомозі армії через волонтерів. Станом на вересень 2014 року, 30% населення України допомагало армії через волонтерів[15].

Довіра до ЗМІ знизилась від 37% у 2013 році до 19% у 2015 році[10], але це можна розглядати і як позитивну тенденцію, що віддзеркалює зростання усвідомлення того, що власники основних телеканалів мають політичні зобов’язання і можуть створювати спотворену інформацію – телебачення залишається основним джерелом новин та інформації про сучасні події для більшості українців[16].

У 2016 році довіра до органів влади залишається низькою, хоча і вищою, ніж у 2013 році, до початку Революції гідності. Дані наведено на Графіці 2: 23% українців довіряли органам місцевої влади у червні 2016 року (порівняно із 16% у вересні 2013 року), 16% довіряли Президенту (порівняно із 14% у 2013, однак довіра до колишнього президента Віктора Януковича складала 2% у березні 2014 року після його втечі), 10% довіряли кожній з трьох гілок влади, Верховній Раді, Кабінету Міністрів та судам (порівняно із 5%, 8% та 7% у 2013 році, відповідно[17], зростання останнього показника може пояснюватись прийняттям нового закону про судову реформу 2 червня 2016 року, оскільки у березні 2016 року, рівень довіри становив все ще 6%).

Графік 2. Частка населення, що довіряє органам влади

Джерело: Дані за 2013 – за результатами регулярного щомісячного опитування GfK Ukraine “Омнібус”. Дані за 2016 рік взято з Національного дослідження суспільної думки для Проекту USAID “Справедливе правосуддя” , проведеного GfK Ukraine.

Хоча нинішній Президент Петро Порошенко, обраний в травні 2014 року, є єдиним президентом в історії України, що був обраний в першому ж раунді більшістю виборців (55%), довіра до нього значно знизилась за два роки. Це є звичним явищем для всіх п’яти президентів, яких було обрано впродовж 25 років незалежності України. Незалежно від економічних умов під час президенства, українці досить швидко втрачали довіру до президентів: Леоніду Кравчуку, першому президенту незалежної України, перед його відставкою у 1994 році довіряло 16%, другому президенту Леоніду Кучмі перед завершенням повноважень у 2004 році[10], довіряло 15%, а Віктору Ющенку, обраному після Помаранчевої революції[18], перед закінченням терміну у 2010 році довіряло 19%[19]. Як зазначено вище, Віктору Януковичу після Революції гідності довіряло лише 2%.

Зниження виборчої активності

Патріотизм та громадська активність не трансформувались у політичну активність – явка виборців була дещо нижчою на всіх виборах, що відбулись у 2014-2015 рр. (президентських, парламентських та місцевих), ніж у 2010-2012 рр. Згідно із даними Центральної виборчої комісії, явка виборців склала 66,7% у першому раунді президентських виборів у 2010 році на противагу 60,2% у 2014; у парламентських виборах 2012 року явка дорівнювала 57,9% на відміну від 52,4% у 2014 році, а на місцевих виборах – 48,7% у 2010 на противагу 46,5% у 2015 році. Найбільш значним падіння явки на парламентських виборах виявилось серед населення віком 18-29 років (19% у 2012 році порівняно із 17% у 2014 році) та віком 60+ (27% та 25% відповідно)[20]. Падіння явки серед людей віком 60+ можна пояснити усуненням політичних партій та кандидатів, яких ця група активно підтримувала раніше, зокрема Партії регіонів на чолі із колишнім президентом Віктором Януковичем та Комуністичної партії. Падіння явки серед молоді є довготривалою тенденцією, що спостерігається з 2006 року, коли 57% з цієї групи голосували на парламентських виборах. У 2012 році їх було вже 47%, а у 2014 році – 35%[21]. Водночас, молодь є найбільш освіченою віковою категорією: 54% молоді має вищу або незавершену вищу освіту порівняно із 40% серед всього населення та меншою мірою використовує телебачення як джерело інформації, ніж решта населення (77% проти 87%), частіше віддає перевагу інтернету як джерелу інформації, ніж населення загалом (57% користуються інтернет-сайтами та 34% користуються соціальними медіа порівняно із 35% та 20% всього населення відповідно)[22].

Висновки

Незважаючи на війну, що триває, та економічну кризу, українці демонструють вищий патріотизм, оптимізм, громадянську відповідальність та громадянську активність у 2014-2016 порівняно із передвоєнною ситуацією. Однак громадянська активність не трансформувалась у політичну активність – низька участь у виборах (особливо серед людей віком 18-29, що складають найбільш активну та освічену категорію) та голосування згідно із популістською телерекламою або за “подарунки” за “правильне” голосування[23] є важливими чинниками повільної заміни політичної еліти та повільного темпу прогресивних реформ. Трансформації підвищеної громадянської відповідальності у політичну відповідальність можна досягти за допомогою полегшення взаємодії громадян із органами влади. У цій сфері існує надзвичайно потужний потенціал зростання участі громадян: 48% населення великих міст були зацікавлені у різноманітних інструментах впливу на органи влади у квітні 2016 року (на противагу 26% у 2013 році), тоді як лише 14% брали участь в такій діяльності (Графік 1).

Українці можуть навчитись різних інструментів впливу на органи влади або покращення умов життя в місцевих громадах внаслідок децентралізації та комунальних реформ, що тривають, шляхом взяття відповідальності за управління місцевими справами, зокрема, в багатоквартирних будинках. Досвід застосування інструментів громадського контролю за місцевою владою, об’єднаннями домовласників, компаніями з управління будинками може стимулювати контроль виборців і за центральними органами влади, в тому числі через свідому участь у виборах. Також зростання поширення інтернету може стимулювати розвиток незалежних ЗМІ та сприяти поширенню практик голосування на основі аналізу інформації про досягнення кандидатів та їх програм, поданих в незалежних ЗМІ.

Примітки:

[1] Революцією гідності узагальнено називають масові протести в Україні, що відбувались впродовж листопада 2013 року – лютого 2014 року, наслідком яких стала втрата президентських повноважень Віктором Януковичем, що втік із країни разом із сім’єю та найближчими союзниками.

[2] Дані Державного комітету статистики України станом на 01.01.2014

[3] Міністерство соціальної політики України, станом на 29.06.2016

[4] Дослідження суспільної думки для проекту USAID “Справедливе правосуддя”, виконане GfK Ukraine в червні 2016 року. Національно репрезентативна вибірка = 2600.

[5] Дані Міністерства фінансів України

[6] Регулярне опитування «Омнібус» GfK Ukraine, місячна національно репрезентативна вибірка N=1000 (квартальна вибірка = 3000, річна вибірка = 12000).

[7] Дані Міністерства соціальної політики України

[8] Офіційна статистика не включає даних з окупованих територій Криму, Донецької та Луганської областей. Ці території також не охоплені опитуваннями 2014-2016 рр., на які посилається дана стаття. Проведення опитувань на політичні теми на окупованих територіях шляхом особистого спілкування є небезпечним як для інтерв’юерів, так і для опитуваних. GfK Ukraine має досвід опитування населення на окупованих територіях на політичні теми шляхом телефонного інтерв’ю, але до результатів цих опитувань слід ставитись з обережністю з огляду на політичні переслідування на цих територіях. Вилучення даних щодо тимчасово окупованих територій з довоєнних опитувань з метою отримання тої самої географії для порівняння є проблематичним, оскільки зазвичай у базах даних відсутні назви сіл та невеликих міст. Тому представлені у статті тенденції віддзеркалюють як результати зміни суспільної думки, так і зміни території, на якій збирались дані.

[9] Інтерв’ю доступне на інтернет-сторінці Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва

[10] Щорічна монографія Інституту соціології Української академії наук (ІС НАНУ) “Українське суспільство: соціологічний моніторинг”, випуск за 2015 рік, випуск за 2013 рік

[11] Національно репрезентативне опитування Фонду «Демократичні ініціативи» та Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) у жовтні 2015 року, N=2040, прес-реліз доступний за посиланням

[12] Національно репрезентативне опитування “Благодійність та волонтерство в Україні”, проведене Фондом «Демократичні ініціативи» та Соціологічною службою Центра Разумкова для Українського форуму благодійності у листопаді 2015 року, N=2009, прес-реліз доступний за посиланням

[13] GfK Roper Reports Worldwide survey, вибірка репрезентує міське населення України, N=1000 в червні 2011 та червні 2014.

[14] Падіння участі зазначено лише у громадських слуханнях, обговореннях проектів нормативних документів та участі в мирних зібраннях. Це можна пояснити тим фактом, що практика проплачених та кишенькових “слухань” та “зібрань” була поширеною до кінця 2013 року, і ця практика могла спотворити дані про участь у цих видах діяльності.

[15] Опитування проведене для UNITER project /Pact Inc. компанією GfK Ukraine, національно репрезентативна вибірка = 2000.

[16] Згідно зі щомісячним опитуванням «Омнібус» GfK Ukraine за квітень 2016 року, 87% вказали телебачення як основне джерело інформації, 35% – інтернет-сайти крім соціальних медіа та по 20% – газети та соціальні медіа.  Водночас поширення інтернету зростає. В останній квартал 2013 року користувались інтернетом 50% українців, порівняно із 60% у березні 2016 року.

[17] Дані за 2013 та 2014 року на основі регулярного щомісячного опитування GfK Ukraine “Омнібус”. Дані за 2016 рік взяті із Національного дослідження суспільної думки для Проекту USAID «Справедливе правосуддя», здійсненого GfK Ukraine.

[18] Мирні протести проти фальсифікації президентських виборів у листопаді 2004-січні 2005 рр., коли Віктор Янукович був проголошений президентом після двох раундів, але програв Віктору Ющенку, кандидату від опозиції, після третього раунду, який відбувся після викриття фальсифікації другого раунду.

[19] Динаміка підтримки Віктора Ющенка ґрунтується на даних опитувань, проведених у 2000-2013 Центром Разумкова, дані доступні в інтернеті за посиланням

[20] Балакірєва О.М., Бондар Т.В., Дмитрук Д.А. Електоральні орієнтації та поведінка виборців під час виборів народних депутатів України 26 жовтня 2014 р.” в “Український соціум”, № 4 (51). Стаття доступна за посиланням

[21] Прес-реліз конференції Фонду «Демократичні ініціативи» про парламентські вибори та значення результатів екзит-полу доступний за посиланням

[22] Регулярне опитування GfK Ukraine “Омнібус”, квітень 2016 року, національно репрезентативна вибірка N=1000.

[23] Лише 2 із 84 членів парламенту, яких було обрано в 2012 та 2014 роках у їхніх мажоритарних округах, не займались жодною “благодійною” діяльністю (що насправді означала пряму або непряму купівлю голосів). Джерело: Конечна-Саламатін І., Прищепа K. Ефективність механізмів патронажу в постмайданній Україні. Презентація на Третьому Форумі Міжнародної Соціологічної Асоціації 10-14 липня, 2016, Відень. Короткий зміст доступний за посиланням

Inna Volosevych
Ukraine
General